вівторок, 26 серпня 2014 р.
середа, 19 грудня 2012 р.
четвер, 25 жовтня 2012 р.
Повнометражний дебют української режисерки з німецьким дипломом « МАЙДАН
Повнометражний дебют української режисерки з німецьким дипломом
У вівторок фільм “Істальгія” української режисерки відкрив міжнародний
фестиваль Home of Films у Німеччині. А вже у четвер Дар’я Онищенко
особисто представлятиме свій повнометражний дебют,
українсько-німецько-сербську ко-продукцію у конкурсі Молодості
Києві. Кореспондентка DW поспілкувалась із режисеркою напередодні її
поїздки до української столиці.
Це вже вдруге DW бере інтерв’ю у Дар’ї Онищенко, у 2009 році режисерка
розповіла про своє навчання у Мюнхенській академії кіно та телебачення
за спеціальністю режисер художнього кіно. Дар’я народилась 1983 року
в Києві. Під час перебудови її сім’я жила в Москві. Здобула ступінь
бакалавра з міжнародної аналітики в Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка. Під час навчання в університеті
вона була акторкою у театрі, працювала журналісткою. Дар’я стажувалась
у Бременському театрі Шекспіра. З 2005 року до 2011 – навчалась у
Мюнхені.
Участь фільму Істальгія у повнометражній конкурсній програмі
Молодості-42 – один з яскравих прикладів традиції фестивальної
історії. Коли фахівці програмного відділу кінофесту у Києві
відстежують нові роботи кінематографістів, що вже представляли свої
роботи на Молодості. Адже під час ювілейного, 40го фестивалю
німецько-український фільм <<Собаки міста Українка>> отримав диплом за
кращу режисуру у програмі <<Українська панорама>>. Цікаво, що у її
останньому фільмі “Істальгія” одну з головних ролей у ньому зіграв
режисер, який здобув минулорічний Гран-прі “Молодості”, оскароносний
актор – Карл Маркович.
DW: Що очікуєте від Молодості? Як це – демонструвати свій
повнометражний дебют в Україні?
Дар’я Онищенко: Дуже рада, що мій фільм побачить українська публіка.
Звісно, я дуже хвилююся, адже це моя перша повнометражна картина. У
ній є, як у будь-якій дебютній роботі – свої помилки і свої недоліки.
Але для мене головне, щоб глядач виніс із зали настрій, яким живуть
мої герої, засумував або порадів разом з ними, перейнявся настроєм
цього фільму, задумався про долі моїх героїв. <<Молодість>> – чудова
платформа для старту, і щиро рада, що мій фільм удостоєний честі йти в
міжнародній конкурсній програмі. Якщо чесно, то українська історія в
моєму фільмі для мене найулюбленіша. Ми знімали в Києві у близьких
мені і знайомих з дитинства місцях – наприклад на Подолі, у
Гідропарку, на Дніпрі … У нас була чудова і дружна знімальна група,
надзвичайно талановиті актори. Я дуже чекаю побачити всіх знову під
час прем’єри і разом відсвяткувати результат виконаної нами роботи.
Чи цікаві вам “конкуренти”, будете дивитись конкурсні фільми на
Molodist Filmfest? Як-от австрійську стрічку “Наложниця”, яка теж
піднімає тему міграції?
Дар’я Онищенко: Так, намагатимусь подивитися якомога більше фільмів з конкурсної
програми. Дуже сподіваюся, що у мене залишиться на цей час. Думаю,
що не варто вважати фільми конкурентами, хоч вони й <<змагаються>> у
конкурсі. У мистецтві кожен художник, який щось створює, має серцем
вболівати за свою роботу. Але при цьому такі відчуття не заважають
захоплюватися майстерністю інших, і багато чому у них вчитися.
Кіномова вибудовується завдяки обміну досвідом, перегляду безлічі
розмаїтих фільмів. А ще кіно – завжди питання смаку, питання естетики.
У конкурсній програмі цього року багато цікавих картин, які, напевно,
будуть не гірші за мою. З задоволенням познайомлюсь з режисерами, і
сподіваюся, що багато з них прийдуть і на нашу прем’єру.
У вівторок фільм “Істальгія” української режисерки відкрив міжнародний
фестиваль Home of Films у Німеччині. А вже у четвер Дар’я Онищенко
особисто представлятиме свій повнометражний дебют,
українсько-німецько-сербську ко-продукцію у конкурсі Молодості
Києві. Кореспондентка DW поспілкувалась із режисеркою напередодні її
поїздки до української столиці.
Це вже вдруге DW бере інтерв’ю у Дар’ї Онищенко, у 2009 році режисерка
розповіла про своє навчання у Мюнхенській академії кіно та телебачення
за спеціальністю режисер художнього кіно. Дар’я народилась 1983 року
в Києві. Під час перебудови її сім’я жила в Москві. Здобула ступінь
бакалавра з міжнародної аналітики в Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка. Під час навчання в університеті
вона була акторкою у театрі, працювала журналісткою. Дар’я стажувалась
у Бременському театрі Шекспіра. З 2005 року до 2011 – навчалась у
Мюнхені.
Участь фільму Істальгія у повнометражній конкурсній програмі
Молодості-42 – один з яскравих прикладів традиції фестивальної
історії. Коли фахівці програмного відділу кінофесту у Києві
відстежують нові роботи кінематографістів, що вже представляли свої
роботи на Молодості. Адже під час ювілейного, 40го фестивалю
німецько-український фільм <<Собаки міста Українка>> отримав диплом за
кращу режисуру у програмі <<Українська панорама>>. Цікаво, що у її
останньому фільмі “Істальгія” одну з головних ролей у ньому зіграв
режисер, який здобув минулорічний Гран-прі “Молодості”, оскароносний
актор – Карл Маркович.
DW: Що очікуєте від Молодості? Як це – демонструвати свій
повнометражний дебют в Україні?
Дар’я Онищенко: Дуже рада, що мій фільм побачить українська публіка.
Звісно, я дуже хвилююся, адже це моя перша повнометражна картина. У
ній є, як у будь-якій дебютній роботі – свої помилки і свої недоліки.
Але для мене головне, щоб глядач виніс із зали настрій, яким живуть
мої герої, засумував або порадів разом з ними, перейнявся настроєм
цього фільму, задумався про долі моїх героїв. <<Молодість>> – чудова
платформа для старту, і щиро рада, що мій фільм удостоєний честі йти в
міжнародній конкурсній програмі. Якщо чесно, то українська історія в
моєму фільмі для мене найулюбленіша. Ми знімали в Києві у близьких
мені і знайомих з дитинства місцях – наприклад на Подолі, у
Гідропарку, на Дніпрі … У нас була чудова і дружна знімальна група,
надзвичайно талановиті актори. Я дуже чекаю побачити всіх знову під
час прем’єри і разом відсвяткувати результат виконаної нами роботи.
Чи цікаві вам “конкуренти”, будете дивитись конкурсні фільми на
Molodist Filmfest? Як-от австрійську стрічку “Наложниця”, яка теж
піднімає тему міграції?
Дар’я Онищенко: Так, намагатимусь подивитися якомога більше фільмів з конкурсної
програми. Дуже сподіваюся, що у мене залишиться на цей час. Думаю,
що не варто вважати фільми конкурентами, хоч вони й <<змагаються>> у
конкурсі. У мистецтві кожен художник, який щось створює, має серцем
вболівати за свою роботу. Але при цьому такі відчуття не заважають
захоплюватися майстерністю інших, і багато чому у них вчитися.
Кіномова вибудовується завдяки обміну досвідом, перегляду безлічі
розмаїтих фільмів. А ще кіно – завжди питання смаку, питання естетики.
У конкурсній програмі цього року багато цікавих картин, які, напевно,
будуть не гірші за мою. З задоволенням познайомлюсь з режисерами, і
сподіваюся, що багато з них прийдуть і на нашу прем’єру.
пʼятниця, 12 жовтня 2012 р.
«У нас теж були проблеми з гомофобією» |
«У нас теж були проблеми з гомофобією» | Україна | DW.DE | 12.10.2012
Активісти і соціальні співробітники з Мюнхена ініціюють створення
групи для підтримки українських геїв і лесбійок і тих людей, які
відстоюють права меншин. Чому виникла така необхідність?
До української столиці приїхав представник мюнхенської групи допомоги
"Київ-Мюнхен" Конрад Брейер. Він також працює в організації
«Комунікаційний і культурний центр гомосексуалів Мюнхена» (Schwules
Kommunikations- und Kulturzentrum München). У цьому центрі допомагають
всім гомосексуалам, які цього потребують – зокрема, допомагають
геям-мігрантам, гомосексуальним батькам, організовують групи
самодопомоги, як-от для тих, в кого проблеми з алкоголем. Крім того
опікуються профілактикою ВІЛ-СНІДу, навіть проводять мовні курси,
літетарурні зустрічі.
У Києві у Конрада Брейера багато зустрічей – від організацій
секс-меншин і правозахисників до міжнародних організацій і
дипломатичних установ. У розмові з кореспонденткою Deutsche Welle
Конрад Брейер пояснив, чому виникла необхідність підтримати українські
організації секс-меншин.
Deutsche Welle: Чому Ви вирішили приїхати до Києва?
Конрад Брейер: Приїхав, бо ми хочемо співпрацювати з спільнотами геїв
і лесбійок у Києві і по всій Україні, потрібно познайомитись і бути на
зв’язку з лідерами і лідерками у цих групах.
Ідея співробітництва між київськими і мюнхенськими ініціативами
виникла у травні цього року, коли представники Мюнхена, як-от
депутатка міської ради Мюнхена від Партії зелених Лідія Дитрих,
психолог Культурно-інформаційного центру для геїв у Мюнхені "Суб" Саша
Хюбнер, а ще представник парламентської групи Партії зелених Фолькер
Бек у форматі офіційної делегації від міської ради Мюнхена приїхали,
аби відвідати «КиївПрайд» (вуличну акцію на захист прав секс-меншин,
що не відбулася – DW). Так вони опинились в досить гомофобній
атмосфері, тому вирішили посилити співпрацю між містами і громадами у
цій сфері.
Все ж наші міста-побратими. У нас, у Мюнхені, у 1980-х роках були
проблеми з ворожістю до сексуальних меншин подібні до тих, що зараз
мають кияни. Є дещо спільне, все ж Баварія – теж консервативний
регіон. Утім, Мюнхену вдається бути демократичним.
Далі: http://www.dw.de/dw/article/0,,16300762,00.html
«У нас теж були проблеми з гомофобією» http://tinyurl.com/9xm5jty
Активісти і соціальні співробітники з Мюнхена ініціюють створення
групи для підтримки українських геїв і лесбійок і тих людей, які
відстоюють права меншин. Чому виникла така необхідність?
До української столиці приїхав представник мюнхенської групи допомоги
"Київ-Мюнхен" Конрад Брейер. Він також працює в організації
«Комунікаційний і культурний центр гомосексуалів Мюнхена» (Schwules
Kommunikations- und Kulturzentrum München). У цьому центрі допомагають
всім гомосексуалам, які цього потребують – зокрема, допомагають
геям-мігрантам, гомосексуальним батькам, організовують групи
самодопомоги, як-от для тих, в кого проблеми з алкоголем. Крім того
опікуються профілактикою ВІЛ-СНІДу, навіть проводять мовні курси,
літетарурні зустрічі.
У Києві у Конрада Брейера багато зустрічей – від організацій
секс-меншин і правозахисників до міжнародних організацій і
дипломатичних установ. У розмові з кореспонденткою Deutsche Welle
Конрад Брейер пояснив, чому виникла необхідність підтримати українські
організації секс-меншин.
Deutsche Welle: Чому Ви вирішили приїхати до Києва?
Конрад Брейер: Приїхав, бо ми хочемо співпрацювати з спільнотами геїв
і лесбійок у Києві і по всій Україні, потрібно познайомитись і бути на
зв’язку з лідерами і лідерками у цих групах.
Ідея співробітництва між київськими і мюнхенськими ініціативами
виникла у травні цього року, коли представники Мюнхена, як-от
депутатка міської ради Мюнхена від Партії зелених Лідія Дитрих,
психолог Культурно-інформаційного центру для геїв у Мюнхені "Суб" Саша
Хюбнер, а ще представник парламентської групи Партії зелених Фолькер
Бек у форматі офіційної делегації від міської ради Мюнхена приїхали,
аби відвідати «КиївПрайд» (вуличну акцію на захист прав секс-меншин,
що не відбулася – DW). Так вони опинились в досить гомофобній
атмосфері, тому вирішили посилити співпрацю між містами і громадами у
цій сфері.
Все ж наші міста-побратими. У нас, у Мюнхені, у 1980-х роках були
проблеми з ворожістю до сексуальних меншин подібні до тих, що зараз
мають кияни. Є дещо спільне, все ж Баварія – теж консервативний
регіон. Утім, Мюнхену вдається бути демократичним.
Далі: http://www.dw.de/dw/article/0,
«У нас теж були проблеми з гомофобією» http://tinyurl.com/9xm5jty
понеділок, 8 жовтня 2012 р.
Так я дізнався, що таке Україна
Історія остарбайтерки очима австрійського письменника
Йозефа Вінклера вважають класиком сучасної австрійської літератури.
Він - лауреат численних премій та винагород, зокрема Премії Німецької
академії мови й поезії імені Ґ. Бюхнера. У видавництві "Критика" щойно
вийшов роман письменника "Вивезена" ("Die Verschleppung") українською
мовою. Книгу присвячено українській остарбайтерці Валентині Ілляшенко,
яку Вінклер називає співавторкою книги.
Кореспондентка Deutsche Welle поспілкувалась з Йозефом Вінклером у Києві.
DW: Що ви очіуєте від поїздки до України? Чи є щось, пов'язане з тим,
що Вам розповідала, про що згадувала Нєточка (Валентина) Василівна,
вивезена у 1943 році з Черкащини на примусову роботу до Каринтії?
Може, скуштувати борщу?
Йозеф Вінклер: Про борщ вона справді часто згадувала (всміхається).
Вона була для мене чимось надзвичайним, як і її історія. Ця історія
її життя щось наче змінила в мені, тому тепер і цікавлюсь Україною.
Нині хочу відвідати кілька церков та монастирів, відкритий до усіляких
вражень. На загал, мої книжки перекладено п'ятнадцятьма мовами, і
зазвичай, де їх перекладають, туди мене і запрошують, на зустрічі в
університетах, у посольствах. Це дуже цікаво, я радий завжди отаким
чином відкривати для себе нову країну, такі в мене пільги як у
письменника.
Як познайомились з Валентиною? Чим зацікавила її історія?
Коли працював над останнім романом трилогії <<Дика Каринтія>>, почав
затинатись. Відчув, що маю десь поїхати. Спакував свою 20-кілограмову
друкарську машинку і поїхав до Каринтії. Там у селі Моосвальд в
австрійських Альпах намагався винайняти собі кімнату. Знайшов таке
помешкання у жінки, колишньої остарбайтерки. Вона навіть запропонувала
ту кімнату, до якої її поселили у 1943 році, коли їй було 14 років.
Пізніше там вона вийшла заміж за австрійського селянина, народила
синів, залишилась. Мешкав там цілий рік, щовечора у їдальні слухав, як
вона розповідала про своє життя, про депортацію, про Україну, про своє
село над Дніпром.
Саме так я дізнався, що таке Україна. Записував її оповіді на
магнітофон, але ми мусили ховатись, бо її чоловік соромився, що
одружився з <<росіянкою>>, тому не хотів нічого чути про <<Росію>>. В селі
таких <<росіян>>, тобто депортованих українців, було багато, їх називали
на загал <<руськими>>. Взагалі я був єдиною людиною, хто схотів
вислухати її історію. Пізніше вона безпосередньо брала участь у
написанні роману, чи, я б сказав, хроніки. Шкода, що Валентина померла
два роки тому й не дізналась, що її історія вийшла українською, у неї
на батьківщині.
Чи цікавились видавці у Росії перекладом цього роману?
Принаймні мені про це не відомо. Близько семи років тому <<Вивезена>>
(<>) вийшла японською. Це було особиста ініціатива
профессора з Японії, в якого в сім'ї було щось подібне, пов'язане з
депортацією. Він сам переклав, а вже пізніше знайшов видавництво, яке
зацікавилось. Але жодною іншою мовою роман не видавали - ані французи,
ані іспанці, ані чехи чи поляки цю книжку не захотіли перекладати.
http://www.dw.de/dw/article/0,,16287950,00.html
Йозефа Вінклера вважають класиком сучасної австрійської літератури.
Він - лауреат численних премій та винагород, зокрема Премії Німецької
академії мови й поезії імені Ґ. Бюхнера. У видавництві "Критика" щойно
вийшов роман письменника "Вивезена" ("Die Verschleppung") українською
мовою. Книгу присвячено українській остарбайтерці Валентині Ілляшенко,
яку Вінклер називає співавторкою книги.
Кореспондентка Deutsche Welle поспілкувалась з Йозефом Вінклером у Києві.
DW: Що ви очіуєте від поїздки до України? Чи є щось, пов'язане з тим,
що Вам розповідала, про що згадувала Нєточка (Валентина) Василівна,
вивезена у 1943 році з Черкащини на примусову роботу до Каринтії?
Може, скуштувати борщу?
Йозеф Вінклер: Про борщ вона справді часто згадувала (всміхається).
Вона була для мене чимось надзвичайним, як і її історія. Ця історія
її життя щось наче змінила в мені, тому тепер і цікавлюсь Україною.
Нині хочу відвідати кілька церков та монастирів, відкритий до усіляких
вражень. На загал, мої книжки перекладено п'ятнадцятьма мовами, і
зазвичай, де їх перекладають, туди мене і запрошують, на зустрічі в
університетах, у посольствах. Це дуже цікаво, я радий завжди отаким
чином відкривати для себе нову країну, такі в мене пільги як у
письменника.
Як познайомились з Валентиною? Чим зацікавила її історія?
Коли працював над останнім романом трилогії <<Дика Каринтія>>, почав
затинатись. Відчув, що маю десь поїхати. Спакував свою 20-кілограмову
друкарську машинку і поїхав до Каринтії. Там у селі Моосвальд в
австрійських Альпах намагався винайняти собі кімнату. Знайшов таке
помешкання у жінки, колишньої остарбайтерки. Вона навіть запропонувала
ту кімнату, до якої її поселили у 1943 році, коли їй було 14 років.
Пізніше там вона вийшла заміж за австрійського селянина, народила
синів, залишилась. Мешкав там цілий рік, щовечора у їдальні слухав, як
вона розповідала про своє життя, про депортацію, про Україну, про своє
село над Дніпром.
Саме так я дізнався, що таке Україна. Записував її оповіді на
магнітофон, але ми мусили ховатись, бо її чоловік соромився, що
одружився з <<росіянкою>>, тому не хотів нічого чути про <<Росію>>. В селі
таких <<росіян>>, тобто депортованих українців, було багато, їх називали
на загал <<руськими>>. Взагалі я був єдиною людиною, хто схотів
вислухати її історію. Пізніше вона безпосередньо брала участь у
написанні роману, чи, я б сказав, хроніки. Шкода, що Валентина померла
два роки тому й не дізналась, що її історія вийшла українською, у неї
на батьківщині.
Чи цікавились видавці у Росії перекладом цього роману?
Принаймні мені про це не відомо. Близько семи років тому <<Вивезена>>
(<
профессора з Японії, в якого в сім'ї було щось подібне, пов'язане з
депортацією. Він сам переклав, а вже пізніше знайшов видавництво, яке
зацікавилось. Але жодною іншою мовою роман не видавали - ані французи,
ані іспанці, ані чехи чи поляки цю книжку не захотіли перекладати.
http://www.dw.de/dw/article/0,,16287950,00.html
понеділок, 24 вересня 2012 р.
Життя на пороховій діжці? Україна хоче модернізувати старі АЕС | Eкономікa | DW.DE | 24.09.2012
Життя на пороховій діжці? Україна хоче модернізувати старі АЕС |
Україна хоче модернізувати старі АЕС і сподівається на міжнародних
кредиторів. Екологи критикують і застерігають перед ризиками
експлуатації атомних енергоблоків ще радянського зразка, які своє вже
відпрацювали.
Оператору українських атомних електростанцій, компанії <<Енерегоатом>>,
потрібні гроші. Кажуть, що на посилення безпеки АЕС. Одним з
фінансових джерел може стати Європейський банк реконструкції та
розвитку (ЄБРР). Принаймні в понеділок, 24 вересня, до України прибула
делегація ради директорів цієї кредитно-фінансової установи.
Остаточних гарантій, однак, що гроші Києву справді виділять ще нема.
Як розповів DW старший радник ЄБРР Антон Усов, очікується, що питання
виділення кредиту розглядатимуть на засіданні Ради директорів банку в
Лондоні 31 жовтня.
Далі: http://www.dw.de/dw/article/0,,16257751,00.html
Так це у твіттері: Життя на пороховій діжці? Україна хоче
модернізувати старі АЕС http://tinyurl.com/9bdj8pg
Україна хоче модернізувати старі АЕС і сподівається на міжнародних
кредиторів. Екологи критикують і застерігають перед ризиками
експлуатації атомних енергоблоків ще радянського зразка, які своє вже
відпрацювали.
Оператору українських атомних електростанцій, компанії <<Енерегоатом>>,
потрібні гроші. Кажуть, що на посилення безпеки АЕС. Одним з
фінансових джерел може стати Європейський банк реконструкції та
розвитку (ЄБРР). Принаймні в понеділок, 24 вересня, до України прибула
делегація ради директорів цієї кредитно-фінансової установи.
Остаточних гарантій, однак, що гроші Києву справді виділять ще нема.
Як розповів DW старший радник ЄБРР Антон Усов, очікується, що питання
виділення кредиту розглядатимуть на засіданні Ради директорів банку в
Лондоні 31 жовтня.
Далі: http://www.dw.de/dw/article/0,
Так це у твіттері: Життя на пороховій діжці? Україна хоче
модернізувати старі АЕС http://tinyurl.com/9bdj8pg
Підписатися на:
Дописи (Atom)
