Повнометражний дебют української режисерки з німецьким дипломом « МАЙДАН

Повнометражний дебют української режисерки з німецьким дипломом 

У вівторок фільм “Істальгія” української режисерки відкрив міжнародний
фестиваль Home of Films у Німеччині. А вже у четвер Дар’я Онищенко
особисто представлятиме свій повнометражний дебют,
українсько-німецько-сербську ко-продукцію у конкурсі Молодості
Києві. Кореспондентка DW поспілкувалась із режисеркою напередодні її
поїздки до української столиці.

Це вже вдруге DW бере інтерв’ю у Дар’ї Онищенко, у 2009 році режисерка
розповіла про своє навчання у Мюнхенській академії кіно та телебачення
за спеціальністю режисер художнього кіно. Дар’я народилась 1983 року
в Києві. Під час перебудови її сім’я жила в Москві. Здобула ступінь
бакалавра з міжнародної аналітики в Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка. Під час навчання в університеті
вона була акторкою у театрі, працювала журналісткою. Дар’я стажувалась
у Бременському театрі Шекспіра. З 2005 року до 2011 – навчалась у
Мюнхені.

Участь фільму Істальгія у повнометражній конкурсній програмі
Молодості-42 – один з яскравих прикладів традиції фестивальної
історії. Коли фахівці програмного відділу кінофесту у Києві
відстежують нові роботи кінематографістів, що вже представляли свої
роботи на Молодості. Адже під час ювілейного, 40го фестивалю
німецько-український фільм <<Собаки міста Українка>> отримав диплом за
кращу режисуру у програмі <<Українська панорама>>. Цікаво, що у її
останньому фільмі “Істальгія” одну з головних ролей у ньому зіграв
режисер, який здобув минулорічний Гран-прі “Молодості”, оскароносний
актор – Карл Маркович.

DW: Що очікуєте від Молодості? Як це – демонструвати свій
повнометражний дебют в Україні?

Дар’я Онищенко:  Дуже рада, що мій фільм побачить українська публіка.
Звісно, я дуже хвилююся, адже це моя перша повнометражна картина. У
ній є, як у будь-якій дебютній роботі – свої помилки і свої недоліки.
Але для мене головне, щоб глядач виніс із зали настрій, яким живуть
мої герої, засумував або порадів разом з ними, перейнявся настроєм
цього фільму, задумався про долі моїх героїв. <<Молодість>> – чудова
платформа для старту, і щиро рада, що мій фільм удостоєний честі йти в
міжнародній конкурсній програмі. Якщо чесно, то українська історія в
моєму фільмі для мене найулюбленіша. Ми знімали в Києві у близьких
мені і знайомих з дитинства місцях – наприклад на Подолі, у
Гідропарку, на Дніпрі … У нас була чудова і дружна знімальна група,
надзвичайно талановиті актори. Я дуже чекаю побачити всіх знову під
час прем’єри і разом відсвяткувати результат виконаної нами роботи.

Чи цікаві вам “конкуренти”, будете дивитись конкурсні фільми на
Molodist Filmfest? Як-от австрійську стрічку “Наложниця”, яка теж
піднімає тему міграції?

Дар’я Онищенко: Так, намагатимусь подивитися якомога більше фільмів з конкурсної
програми. Дуже сподіваюся, що у мене залишиться на цей час. Думаю,
що не варто вважати фільми конкурентами, хоч вони й <<змагаються>> у
конкурсі. У мистецтві кожен художник, який щось створює, має серцем
вболівати за свою роботу. Але при цьому такі відчуття не заважають
захоплюватися майстерністю інших, і багато чому у них вчитися.
Кіномова вибудовується завдяки обміну досвідом, перегляду безлічі
розмаїтих фільмів. А ще кіно – завжди питання смаку, питання естетики.
У конкурсній програмі цього року багато цікавих картин, які, напевно,
будуть не гірші за мою. З задоволенням познайомлюсь з режисерами, і
сподіваюся, що багато з них прийдуть і на нашу прем’єру.

Ролик «Слово за тобою!»

Ролик «Слово за тобою!»

«У нас теж були проблеми з гомофобією» |

«У нас теж були проблеми з гомофобією» | Україна | DW.DE | 12.10.2012

Активісти і соціальні співробітники з Мюнхена ініціюють створення
групи для підтримки українських геїв і лесбійок і тих людей, які
відстоюють права меншин. Чому виникла така необхідність?

До української столиці приїхав представник мюнхенської групи допомоги
"Київ-Мюнхен" Конрад Брейер. Він також працює в організації
«Комунікаційний і культурний центр гомосексуалів Мюнхена» (Schwules
Kommunikations- und Kulturzentrum München). У цьому центрі допомагають
всім гомосексуалам, які цього потребують – зокрема, допомагають
геям-мігрантам, гомосексуальним батькам, організовують групи
самодопомоги, як-от для тих, в кого проблеми з алкоголем. Крім того
опікуються профілактикою ВІЛ-СНІДу, навіть проводять мовні курси,
літетарурні зустрічі.

У Києві у Конрада Брейера багато зустрічей – від організацій
секс-меншин і правозахисників до міжнародних організацій і
дипломатичних установ. У розмові з кореспонденткою Deutsche Welle
Конрад Брейер пояснив, чому виникла необхідність підтримати українські
організації секс-меншин.

Deutsche Welle: Чому Ви вирішили приїхати до Києва?

Конрад Брейер: Приїхав, бо ми хочемо співпрацювати з спільнотами геїв
і лесбійок у Києві і по всій Україні, потрібно познайомитись і бути на
зв’язку з лідерами і лідерками у цих групах.

Ідея співробітництва між київськими і мюнхенськими ініціативами
виникла у травні цього року, коли представники Мюнхена, як-от
депутатка міської ради Мюнхена від Партії зелених Лідія Дитрих,
психолог Культурно-інформаційного центру для геїв у Мюнхені "Суб" Саша
Хюбнер, а ще представник парламентської групи Партії зелених Фолькер
Бек у форматі офіційної делегації від міської ради Мюнхена приїхали,
аби відвідати «КиївПрайд» (вуличну акцію на захист прав секс-меншин,
що не відбулася – DW). Так вони опинились в досить гомофобній
атмосфері, тому вирішили посилити співпрацю між містами і громадами у
цій сфері.

Все ж наші міста-побратими. У нас, у Мюнхені, у 1980-х роках були
проблеми з ворожістю до сексуальних меншин подібні до тих, що зараз
мають кияни. Є дещо спільне, все ж Баварія – теж консервативний
регіон. Утім, Мюнхену вдається бути демократичним.


Далі: http://www.dw.de/dw/article/0,,16300762,00.html

«У нас теж були проблеми з гомофобією» http://tinyurl.com/9xm5jty

Так я дізнався, що таке Україна

Історія остарбайтерки очима австрійського письменника

Йозефа Вінклера вважають класиком сучасної австрійської літератури.
Він - лауреат численних премій та винагород, зокрема Премії Німецької
академії мови й поезії імені Ґ. Бюхнера. У видавництві "Критика" щойно
вийшов роман письменника "Вивезена" ("Die Verschleppung") українською
мовою. Книгу присвячено українській остарбайтерці Валентині Ілляшенко,
яку Вінклер називає співавторкою книги.

Кореспондентка Deutsche Welle поспілкувалась з Йозефом Вінклером у Києві.

 DW: Що ви очіуєте від поїздки до України? Чи є щось, пов'язане з тим,
що Вам розповідала, про що згадувала Нєточка (Валентина) Василівна,
вивезена у 1943 році з Черкащини на примусову роботу до Каринтії?
Може, скуштувати борщу?

Йозеф Вінклер: Про борщ вона справді часто згадувала (всміхається).

 Вона була для мене чимось надзвичайним, як і її історія. Ця історія
її життя щось наче змінила в мені, тому тепер і цікавлюсь Україною.
Нині хочу відвідати кілька церков та монастирів, відкритий до усіляких
вражень. На загал, мої книжки перекладено п'ятнадцятьма мовами, і
зазвичай, де їх перекладають, туди мене і запрошують, на зустрічі в
університетах, у посольствах. Це дуже цікаво, я радий завжди отаким
чином відкривати для себе нову країну, такі в мене пільги як у
письменника.

Як познайомились з Валентиною? Чим зацікавила її історія?

Коли працював над останнім романом трилогії <<Дика Каринтія>>, почав
затинатись. Відчув, що маю десь поїхати. Спакував свою 20-кілограмову
друкарську машинку і поїхав до Каринтії. Там у селі Моосвальд в
австрійських Альпах намагався винайняти собі кімнату. Знайшов таке
помешкання у жінки, колишньої остарбайтерки. Вона навіть запропонувала
ту кімнату, до якої її поселили у 1943 році, коли їй було 14 років.
Пізніше там вона вийшла заміж за австрійського селянина, народила
синів, залишилась. Мешкав там цілий рік, щовечора у їдальні слухав, як
вона розповідала про своє життя, про депортацію, про Україну, про своє
село над Дніпром.

Саме так я дізнався, що таке Україна. Записував її оповіді на
магнітофон, але ми мусили ховатись, бо її чоловік соромився, що
одружився з <<росіянкою>>, тому не хотів нічого чути про <<Росію>>. В селі
таких <<росіян>>, тобто депортованих українців, було багато, їх називали
на загал <<руськими>>. Взагалі я був єдиною людиною, хто схотів
вислухати її історію. Пізніше вона безпосередньо брала участь у
написанні роману, чи, я б сказав, хроніки. Шкода, що Валентина померла
два роки тому й не дізналась, що її історія вийшла українською, у неї
на батьківщині.

Чи цікавились видавці у Росії перекладом цього роману?

Принаймні мені про це не відомо. Близько семи років тому <<Вивезена>>
(<>) вийшла японською. Це було особиста ініціатива
профессора з Японії, в якого в сім'ї було щось подібне, пов'язане з
депортацією. Він сам переклав, а вже пізніше знайшов видавництво, яке
зацікавилось. Але жодною іншою мовою роман не видавали - ані французи,
ані іспанці, ані чехи чи поляки цю книжку не захотіли перекладати.

http://www.dw.de/dw/article/0,,16287950,00.html